Автор: Ханс-Вольфф Граф
Переклад: Анастасія Сидоренко
Хто ж із ними не знайомий: дисфагія (утруднене ковтання) і біль у горлі, вивихнуті руки й стопи, зубні болі чи болі вух? Болі супроводжують нас усе життя – від болю при народженні до самої смерті. Ми насолоджуємося їх відсутністю і побоюємося болів, коли вони дають про себе знати. Вже сама думка про болі нам неприємно дошкуляє; тому «профілактична» фармакологічна індустрія та її рекламні стратегії розкішно заробляють на нашому страху.
Можливо, з допомогою викладених у подальшому думок вдасться виявити відносність «ворожості» образу болю, втратити страх перед цим образом і прийняти біль як те, чим він насправді є: вірний супутник життя.
Болі як попереджувальні сигнали
Зазвичай біль описується як фізіологічний дефект, який з різним ступенем інтенсивності стає на заваді бажаному нормальному використанню наших кінцівок і органів. Ми сприймаємо біль як порушення нашої тілесної неушкодженості й намагаємося, по мірі можливості, уникати його. Якщо ж він – несподівано й навдивовижу – все-таки виникає, у нас починають «завивати» всі сирени тривоги і, відповідно до знань про причини появи болю, звички, умов і ситуації в даний момент, ми хапаємося за більш або менш дієві домашні засоби, ліки, чаї й мазі або ж відвідуємо лікаря чи й одразу лікарню.
В усіх випадках наше прагнення – якомога швидше будь-якою ціною позбавитися від цього специфічного болю.
А чим же насправді є болі у їх природному значенні?
Болі сигналізують нам про дефект. Вони є попереджувальним сигналом нашого комплексного тіла й усіх біологічних, біогенетичних і біохімічних процесів, які ми – переважно не володіючи знаннями про їх взаємодію – нехитро називаємо ‘життям’.
До того ж ці попереджувальні сигнали є захисним механізмом, який нам на побутовому рівні – у вигляді димової й протипожежної сигналізації, сигнальних труб і сирен, світлофорів і проблискових вогнів – добре знайомий і який ми дуже цінуємо. А сигнали тривоги нашого тіла ми, на противагу вище сказаному, сприймаємо як загрозу, обмеження й нерідко навіть як особистісний дефект, який підлягає маскуванню й якнайшвидшому усуненню.
А чи не було би набагато більш розсудливим в першу чергу висловити вдячність такій злагодженій системі тривоги і радіти тому, що цей попереджувальний сигнал вчасно вказав нам на наявну ваду – перевантаження кінцівки, занадто сильний приплив тепла чи холоду, отруєння тощо? Ніщо не було би небезпечнішим для нашого добробуту або навіть життя, аніж «вимкнення» або неробочий стан цієї «попереджувальної системи».
Лише завдяки такому болю ми взагалі усвідомлюємо перевантаження або ж небезпеку, яка нам загрожує і маємо можливість усунути вказаний дефект, тобто запобігти небезпеці, яку ми усвідомили за допомогою болю, або розумно обійтися з нею чи попередити її – без страху й суверенно-спокійно.
Біль – Твій друг і помічник
За умови усвідомлення циз взаємозв’язків ми могли б підходити до кожного болю, який у нас виникає, менш боязко і з меншою спонтанною ворожістю. Ми могли б (після короткого «Дякую» нашому тілу, яке налагоджено виконує свої функції) вирушити у пізнавальну експедицію для пошуку причин болю – без метушні й паніки, опираючись на великий інтерес до нашої власної фізіології – й усунути ваду, про яку нам дав сигнал болю. Більше того, ми можемо навчитися запобігати цьому специфічному болю за рахунок того, що будемо більш обережно обходитися з собою уникати певних небезпечних моментів і більш усвідомлено оберігати наше тіло від перенапружень і загроз.
В пориві боязливої паніки хапатися за ліки чи й взагалі алкоголь, закриватися внутрішньо, вселяючи в себе самого віру бути хворим, робить нас біженцем від реальності, сигнал про яку нам – люб’язно і в сповненій любові вірності – хотів подати біль.
Інтернет реєструє все більше запитів на сторінках «здоров’я» і «хвороб» – тут іпохондрія радісно святкує відродження. Та інформація, яка для однієї людини є корисною порадою стосовно обходження з власним тілом, сильно лякає іншу людину; остання «доводить» сама собі при кожному мінімальному дефекті, що він, маючи десяток клінічних картин хвороб, знаходиться у страшній небезпеці – автогенне роздування паніки! Розважливіше було би, спокійно й без зайвого збудження підходити до кожного симптому й обговорювати його з лікарем, якому Ви довіряєте.
Коротко підсумовуючи: Результатом зміни погляду на біль може бути те, що Ви у майбутньому сприйматимете його – незалежно від часу й форми прояву – як на гарного, вірного друга, який звертає Вашу увагу на щось, що ви без його дбайливого нагляду взагалі не помітили б. Якби наше сприйняття болю не виконувало свою функцію, ми взагалі не сприймали б ту загрозу, яку несе в собі завелика (замала) кількість тепла чи небезпечні випари і запахи, зіпсована чи отруйна їжа, вивихнуті кінцівки чи інші пошкодження або хвороби нашого тіла.
Таким чином ми можемо лише бути від щирого серця вдячними нашому природному сприйняттю болю за те, що все ще виконує свою функцію і (по-можливості) вчасно попереджує і оберігає нас від більш масштабних пошкоджень.
Моя пропозиція: Вступайте з болем, в якій би формі він себе не проявляв, у наповнені любов’ю близькі дружні стосунки.
Той факт, що у жодної психологічно здорової людини не виникає відчуття радості від болю, не потребує довгої дискусії, але ж добра дружба характеризується якраз тим, що дає можливість обговорювати складні й проблематичні ситуації відкрито й чесно, без необхідності щось маскувати чи замовчувати.
Висновок: Не кожен біль одразу є сигналом хвороби, довготривалого дефекту або й взагалі загрози для життя. Тому страх перед болем часто викликає у того, хто не усвідомлює неймовірну складність будови свого біологічного комплексу (а хто ж досконало знає функції своїх різних органів, а тим паче їх взаємодію), підсвідомі страхи хвороб або й смерті. Той же, хто ці взаємозв’язки усвідомлює, може в емоційному й розумовому спокої й невимушеності, обдумано й обачно підійти як до причин появи болю, так і до його усунення. Метушливість або ж взагалі іпохондрія при обходженні з болем у будь-якому прояві є безперечно помилковим методом.
Розум і Душа[1] також можуть страждати від болю
Біль ми переважно відносимо до області фізіології, тобто до тіла і його функціональності.
Але наша душа і також розум, тобто наші ‘емоціо’ і ‘раціо’, можуть страждати від болів. Втрата вірного друга стає причиною душевного болю, який ми сприймаємо як смуток . Ми відчуваємо душевний біль, коли нас щось зачіпає, коли ми почуваємо себе обманутими, покинутими, самотніми, коли у нас виникає відчуття, що нас не зрозуміли й відчуття безпомічності, коли ми засмучені. Але оскільки обходження зі смутком – цілком природною й невід’ємною частиною нашого життя – не є частиною канону нашої шкільної освіти та у більшості випадків також у сім’ях благотворно з психологічної точки зору не пропрацьовується, страх перед душевним болем створює постійний тягар. Звісно, це підтверджується кожного разу, коли близька нам людина хворіє, стає жертвою нещасного випадку чи йде з життя. Але і обходженню зі смутком – цією цілком природною емоцією, якої нікому не потрібно соромитися і яку не має потреби намагатися приховати, – можна навчитися, тим самим звільнивши смуток від вплетеного в нього жахливості. Усвідомити природність втрат – а кожні відносини є подарунком на певний час! – є найкращою можливістю позбутися страху, що щоденно підгодовується сенсаційними й жахаючими сповіщеннями, й обходитися з втратами, що знову й знову зустрічатимуться, спокійніше й незворушніше, без метушні й паніки.
Ніщо не нескінченно – ні наше життя, ні освіжаюча юність, з якою ми його починаємо, ні життя будь-якої іншої людини, з якою ми маємо можливість розділяти моменти й періоди нашого життя.
Наша душа, як і кожен наш фізіологічний орган, потребує люблячого й сумлінного догляду, хоче, щоб її розуміли й підгодовували.
Наш інтелект, наш розум також знайомий із моментами болю, коли ми, наприклад, стоїмо перед завданням, яке прямо-таки неможливо вирішити; не можемо зрозуміти й миттєво знайти рішення для проблем, що виникають; коли є загроза не впоратися з іспитом або ж коли нам ніяк не бажає покоритися розуміння певних взаємозв’язків. Тоді з’являються страхи не впоратися; ми сумніваємося у своїй компетентності, почуваємо себе некваліфікованими, дурними, нічого не вартими й ні на що не здатними. Той, хто в цей момент починає сумніватися в самому собі, стає жертвою розумового болю. Той же, хто спокійно береться за сортування й опрацювання підґрунтя проблеми – наприклад шляхом долучення друга або ж вдаючись до допомоги спеціаліста – констатує, що практично кожну інтелектуальну проблему не лише швидше, а взагалі можна вирішити, якщо звільнитися від інтелектуальних страхів (і болю, який вони викликають).
Душевні й розумові болі також обмежують і обтяжують нас, підводячи нас тим самим до наших меж. Але яким нудним було б життя, у якому все завжди проходило б гладенько й без ускладнень, без перешкод і перебоїв? У нас не було б ні приводу, ні, тим більше, примусу спрямовувати нашу увагу на речі й взаємозв’язки, які нам не вдаються з першого разу, які ставлять нас перед завданнями й проблемами, рішення яких залежить від нашої готовності присвятити себе новому й піти ще не второваними дорогами. Ми би не розширювали свій горизонт, адже помилки й проблеми – це шанси здобути нові знання.
Висновок: Болі розуму й душі є також не нашими ворогами, а закликом (більш або менш делікатним) до наших почуттів і до нашого розуму розібратися з проблемами й життєвими ситуаціями, що виходять за рамки звичного, але тим не менш являють собою цілком природне збагачення нашого життя.
Рис. 1: Модель мислення «Життєвий Трикутник»[2]
Розумові страхи не впоратися, душевні страхи втрат і фізіологічні страхи болю є невід’ємними частинами нашого життя в розумовому, емоційному й фізіологічному кутах нашого Життєвого трикутника. Вони відповідають попереджувальним табличкам і директивам на нашому життєвому шляху і з цієї причини – корисні й доцільні. Вони є збагаченням тому, що ми завдяки їх виникненню можемо вчитися й накопичувати перлинки досвіду, які даватимуть можливість нашому життєвому трикутнику ставати більшим і сильнішим. Обходження з болем (у будь-якій формі його прояву) є частиною програми нашого розвитку, нашого життєвого досвіду і водночас постачальником нашої життєвої енергії – якщо ми готові без страху, з інтересом і цікавістю підходити до кожної з форм прояву болю.
[1] (прим. перекладача) Під терміном «Душа» автор розуміє сукупність усього того, що не є розумовою і тілесною компонентами людини; тобто її емоції й почуття.
[2] «Життєвий Трикутник» – це модель мислення автора, що показує взаємодію Тіла, Розуму і Душі, разом з факторами розширювальними і зменшувальними факторами впливу на них.